Консультації Пн-Пт 09:00-19:00, Сб 10:00-15:00, Нд вихідний. +38 (067) 898 10 46 (дзвінки або Viber)
LuckyRich 26.12.2014 430 Всиновлення

Історія одного всиновлення

Ми з чоловіком задумалися про усиновлення випадково, якщо взагалі випадковості в житті бувають. Одного разу (це було в березні) ввечері я натискала на кнопки пульта, переглядаючи все, що йде по телевізору.

І раптом натрапила на передачу про покинутих дітей. Зовсім несподівано у мене вирвалася фраза: «О, ця передача якраз для мене!» Я навіть не знаю, чому це сказала, якось раптом вирвалося і незабаром перетворилося в реальність.

Треба зізнатися, що в глибині душі у мене завжди було невиразне бажання взяти дитину, і я була впевнена, що коли-небудь зроблю це в своєму житті, але, чесно кажучи, я й не припускала, що це буде ... наш первісток.

Ми з чоловіком не могли відірвати очей від екрана - так захопила нас передача. Моя реакція була дуже емоційною - просто клубок у горлі стояв, висловити словами почуття, що нахлинули було неможливо.

Вранці, збираючись на роботу, я запитала чоловіка про його ставлення до прийомних дітей. Він, людина відкритих поглядів, сказав, що цілком міг би усиновити дитину.

Ми навіть поміркували трохи, кого б нам хотілося - хлопчика чи дівчинку, вік дитини, ставлення батьків та оточуючих до такого вчинку і т.п.

Пару тижнів після цієї ранкової розмови ідея витала в повітрі, але обговорювалася вже менш активно. Кожен розбирався з собою, своїми мотивами і почуттями. Я швидше схилялася до думки спочатку народити, а потім - уже маючи досвід виховання - всиновлювати.

Так вийшло, що незабаром ми подивилися ще одну передачу на ту ж тему. Тепер уже чоловік був ініціатором розмови про усиновлення всерйоз.

Я була дуже рада, він озвучив мої приховані бажання. Незважаючи на мою потенційну готовність взяти малюка, я розуміла, що в сім'ї зважитися на цей відповідальний крок повинно подружжя.

На початку квітня ми взялися за паперові справи. Після того, як нами було прийнято рішення про усиновлення, перше, що потрібно - це інформація.

Запитань виникло багато: як шукати дитину, які потрібні документи, скільки в середньому по часу займає процес і т.д. За допомогою Інтернету ми знайшли сайт «До нової сім'ї» та конференцію про прийомних дітей.

Прочитавши всі матеріали, ми почали збирати документи - отримували рекомендації, довідки, писали автобіографії, і т.д.

Потім пішли в органи опіки (до цього моменту частина документів вже була готова). Працівник нашої опіки виявилася приємною жінкою. Підтримала нас, не задавала дурних питань, типу: «А навіщо вам це треба?»

Довідки з міліції, на щастя, нам оформили за 15 хвилин. Отримання медичного висновку зайняло тижнів півтора. Довелося відпрошуватися з роботи, бігати, буквально ловити потрібних фахівців, стояти в чергах. І ось, нарешті, все готово.

Зібравши необхідні документи і передавши їх в органи опіки, ми поїхали у відпустку на пару тижнів до батьків чоловіка - треба було поставити їх до відома про те, що дуже-дуже скоро вони несподівано перетворяться на бабусю і дідуся.

Не буду приховувати: я дуже переживала. Онуків батьки чекають давно, але як відреагують на рішення про прийомну дитину, ми навіть боялися припускати.

До загальної радості і нашому з чоловіком полегшенню ідея була сприйнята гідно. Після недовгої паузи прозвучали сокровенні слова: «Ми вже так давно хочемо внука, що приймемо, і будемо любити будь-кого».

Своїй мамі я сказала про наші плани ще до початку збору документів. Незважаючи на шок і хвилювання в перший момент, коли вона почула про наше бажання, буквально на наступний же день ми отримали її повну підтримку і схвалення.

По приїзду з гостей для нас вже було готове в опіці «Дозвіл бути усиновлювачами». На наступному етапі нам вручили для перегляду величезну папку з анкетами і фотографіями дітей по всій області, так зване оперативне зведення, тобто дані, які з'явилися за останній місяць про не усиновлених дітей.

Скажу чесно, усвідомити, яку ти вибираєш дитину, дивлячись на нечіткі фотографії та мізерні анкетні дані (ім'я, вік, вага, зріст, колір очей, колір волосся, стан здоров'я, якщо є, то дані про батьків, сестер, братів, національность) , м'яко кажучи, складно.

Нам було особливо важко, тому що такі характеристики, як стать, національність, колір очей і волосся для нас взагалі не мали ніякого значення. Ми налаштувалися на малюка до року, не буду лукавити, звичайно, хотіли дитину без серйозних патологій у здоров'ї.

Вивчали ми цю папку години дві, в підсумку вибрали п'ять або шість анкет діточок до року. А направлення на відвідування малюка видається тільки на одну дитину. Довелося вирішувати, до кого з діточок ми поїдемо спочатку.

Причому, ми з чоловіком, не обговорюючи і не домовляючись, вибрали в результаті одну і ту ж анкету - дівчатко шести місяців. Нас просто вбили її очі - величезні, блакитні, здивовані й сумні, беззахисні - так і дивляться прямо в душу.

Не встояли. Крім того, дитина виявилася одною на білому світі - ні мами, ні тата, ні сестер, ні братів, ну просто НІКОГО. Дівчинка була підкинута у віці двох днів. Наче б нас, нерозторопних, чекала ...

Поїхали в опіку дитини, потім відразу до малятка в дитячу лікарню. Перша зустріч незабутня. Я була застуджена: нежить, хворе горло.

Прийшли до завідуючої дитячим грудним відділенням, обговорили стан здоров'я дитини. Слова завідуючої прозвучали для мене несподівано: «Ну, а зараз ми вам дівчинку принесемо. Мамочка, ось вам пов'язка на обличчя, встаньте о-ось у тому далекому кутку і до дитини не наближайтеся!

Ах, як же мені було прикро НЕ потримати в першу зустріч дівчинку на ручках ... Але довелося змиритися: розумом я розуміла , що це правильно, не можна допустити, щоб дитина захворіла. Я дуже розхвилювалася, міряла кабінет кроками туди-сюди, туди-сюди ...

І ось двері відчинилися, і медсестра внесла дівчатко - голеньку, в одному памперсі та легкій пеленочці. Її вручили татові, який ще не встиг отямитися.

Він тримав дівчинку на руках, щось говорив їй ласкаво, а я в цей час причаїлася в кутку кабінету, посміхалася безтурботно і дивилася на них ...

Маленьке світле янголятко, вона довірливо чіпала пальчиком гудзик у тата на сорочці. А ще їй дуже сподобалися татові окуляри від сонця.

Кирпатенька, трохи худенька, волоссячко біленьке-біленьке - це все, що я розглянула зі свого місця "ув'язнення". У відділенні, як потім виявилося, вона була улюблениця - медсестри між собою звали її «королева». Марійці було тоді без двох днів сім місяців.

Після першої ж зустрічі ми зрозуміли - це ВОНА, наша маленька майбутня донечка. Два тижні до суду я пролежала в лікарні з Марійкою в якості новоспеченої мами.

Особлива подяка за це персоналу лікарні і, зокрема, завідуючій дитячим грудним відділенням, яка дозволила мені залишитися. Процес первинної адаптації, напевно, навіть більше моєї адаптації, пройшов у нас в стінах лікарні.

Марійка - наша перша дитина, і до неї солідного досвіду спілкування з немовлятами у мене не було. Тому довелося швиденько всьому вчитися - і як годувати, і як носик і вушка чистити, і як попу підмивати.

До речі сказати, я пригадувала, як моя мама доглядала за сестричкою: коли Поліна народилася, мені було всього шість років, але, як виявилося, багато що відклалося в пам'яті.

Тепер ви можете собі уявити, наскільки мені були приємні слова завідуючої, яка якось зайшла до нас в палату і сказала: «Ось дивлюся на вас, все у вас так природно, ніби з народження з дівчинкою».

Крім того, завдяки постійному перебуванню з дитиною до моменту виписки, я чітко знала її режим сну, неспання, харчування, і в перші дні вдома ми дотримувалися уставленого графіка для полегшення адаптації. Але найголовніше, що в ці перші дні в лікарні ми почали пізнавати один одного, вчитися бути і жити разом.

І ось, нарешті, суд. Він зайняв всього десять хвилин і, за великим рахунком, був просто формальністю. Безпосередньо перед слуханням я занервувала: справа в тому, що представник опіки дитини трохи спізнювалася.

До того ж, за кілька днів до суду вона пішла у відпустку, і, хоча й обіцяла довести нашу справу до кінця і бути присутньою на слуханні, я переживала - а раптом не прийде? На щастя, треба віддати їй належне, вона з'явилася, і суд відбувся, і навіть рішення було оголошено до негайного виконання.

У той же день Марійка з'явилася вдома, і наше скромне сімейство знайшло нову людинку - найголовнішу і рідну. Обидві бабусі перший раз побачили внучку, коли ми її привезли додому після суду.

Сказати, що вони були щасливі - це все одно, що нічого не сказати !!! Моя мама плакала. З тих пір душі у внучці не чають і завжди готові допомогти.

Ось уже три місяці минуло, як Марійка вдома, а я вже й не пам'ятаю того часу, коли її не було з нами. Здається, що це було давним-давно і було неправдою.

Дитина розвивається не по днях, а по годинах. У перші дні вдома вона майже не посміхалася, в основному мовчала, правда, і плакала рідко, але і агукала теж нечасто.

Десь через місяць вона почала лепетати, стали прослизати різні склади. І ось, нарешті, перше нечітке «ма» під час плачу ... А потім і «ма-ма», і я вже ледь стримувала сльози...

Зовсім недавно розповідала їй дитячий віршик «Гуси-гуси, га-га-га», так от , яке ж було моє здивування, коли на мої «Гуси-гуси», донечка відповіла мені: «га-га-га» !!! Та так чітко! Я просто отетеріла, я ж навіть ніколи не просила її за мною повторювати... А потім весь вечір вона бубоніла «га-га-га».

У сім місяців, коли ми її перший раз побачили, Маша вміла сидіти і дуже швидко вставала в ліжечку. Місяців з восьми ми вже ходили в будинку за дві ручки, а в десять з половиною вона пішла самостійно. Причому, що цікаво, сталося це в день її хрестин. З Божою допомогою, як кажуть.

Зараз у нас шість зубків. Ні в яких лікарів на обліку не стоїмо. Все йде своєю чергою - ростемо батькам на радість.

Я не скажу впевнено, чи була у Марійки адаптація. Напевно, тому що мені важко відрізнити звичайні труднощі під час росту дитини від проблем, пов'язаних з адаптацією.

Десь після місяця перебування вдома були складнощі з засипанням ввечері, коли дитина криком кричала, перш ніж заснути. Тривало це приблизно тиждень, а потім все раптом увійшло в норму.

Впевнена, що таке буває і у звичайних діточок. Їла Маша завжди охоче, але смаки поступово змінюються, знову-таки, як і у всіх дітей.

А взагалі моя мама каже, що нам з чоловіком дуже повезло (не те, що їй зі мною і сестрою) - дитина спить ночами, на горщик ходить (коли мама посадить, сама, звичайно, поки не проситься), їсть добре, некапризна, і вже якщо плаче, то точно на те є вагома причина, розвивається з випередженням, товариська - на вулиці навіть перехожим посміхається привітно, радісна і задоволена життям. Сподіваюся, в цьому є і наша невелика заслуга.

З появою дочки я пішла з улюбленої роботи, вибір був зроблений усвідомлено, просто все в житті має бути вчасно, і на роботу я ще встигну повернутися.

А поки мені дуже подобається моє нове призначення - я просто МАМА. Я кручуся і кручуся весь день і займаюся виключно Марійкою і домашніми справами, але, Боже, яке ж це ЩАСТЯ...

Я тільки недавно зрозуміла, що таке радіти кожній миті - кожній миті поряд з малюком. Ось вона посміхається на всі зуби, ось стрибає від нетерпіння на стільчику, а ось бризкається у ванній ... Словами не передати всю любов і ніжність в серці. А на душі стало тихо і спокійно - повний штиль ...

Всім, хто тільки на початку шляху усиновлення, я б хотіла побажати, слідувати за покликом серця і нічого не боятися, тоді у вас обов'язково все вийде, і ваш малюк вас знайде. Головне, щоб ваше рішення було чистим.

Подобається? Поділись з друзями!
Поки що коментарів нема. Напишіть щось, будьте першим!
Ім`я *:
Email *:
Усі смайли